Дитячий стаціонар: від таргана до катетера один крок

Якщо надумаєте хворіти, то дочекайтеся понеділка. Ніколи не робіть цього на вихідних. Ніколи!

Мій трирічний хлопчик захворів. Дільнична лікарка, яка до нас прийшла у п’ятницю по обіді сказала, що вона має підозру на пневмонію. Вона й залишила нам скерування на стаціонар. «Якби не вихідні, — сказала вона, — то б аналізи та флюорограму можна було би зробити в поліклініці. А так… Викликайте швидку».

«На вихідних можна померти», — сказала колись мені одна моя знайома. Але тоді я не розуміла всієї глибини цих слів, що відкрилася тільки в стаціонарі Київської міської дитячої клінічної лікарні №1. Туди ми приїхали в суботу, бо в п’ятницю ввечері і так ніхто флюорографії чи аналізів не зробить. А залишатися ми там не збиралися.

У приймальному пункті дитячої нас відправили зробити флюорографію. Усе, ясна річ, платно — знімок купуєш в аптеці (близько 20 грн.), а вартість реагентів оплачуєш — у рентгенкабінеті (ще 20 грн.) і я не певна, що це офіційно, бо жодної квитанції за реагенти я не отримала. Потім із проявленим знімком ми пішли до лікаря приймального відділення і той сказав сакраментальну фразу: «Підозра на пневмонію. Треба лягати». І поспішно почав оформлювати мою дитину, питаючи в мене про травми та хвороби. Я намагалася говорити про домашнє лікування, але лікар наполягав.

Нас провели у відділення для дітей молодшого віку та медсестри дали мені підписати папірці про те, що в разі загрози здоров’ю дитини я даю згоду на операцію та на застосування знеболювального. Я чемно підписала, бо це звичайна процедура в наших лікарнях. Залишатись в стаціонарі ми не планували, тому жодних речей, окрім книжки про Вінні-Пуха, із собою не мали. І коли я сказала, що хочу заїхати додому за речами, медсестра відповіла: «Вас ніхто не відпустить. Нехай хтось привезе». Але в мене у той день і в цьому місті не було цього «когось», бо у нашого найближчого «когось» трапилось горе. Тому я попросила припинити оформлення. Вони відмовились та сказали пройти в кабінет лікаря.

Це був не лікар, а черго́ва лікарка, яка послухавши дитину, почала писати і зачитувати список медикаментів. Жодного зайвого слова, жодного пояснення, тільки ліки. Після моєї промови вона таки відпустила нас за речами. «На годину-півтори», — сказала нам. Що значить з’їздити додому, там зібрати речі, піти за ліками до аптеки, за їжею — у супермаркет і все це півтори години? Звісно, ми запізнилися. І послухавши різке зауваження від жінки, яка займається видачею ковдр і подушок, пройшли в палату.

У палаті в п’ятнадцять квадратних метрів, не більше, уже сиділа налякана сім’я. Мама була заплакана, і я не зрозуміла, чому аж так переживати, поки до нас не підійшла медсестра з уколом. Не вітаючись, вона сказала покласти дитину на живіт і тримати за ноги. «Що колете? — здивувала я її запитанням. «Цефтріаксон». Після такого уколу малий кричав диким криком на всю лікарню і казав, що тьотя його хоче зламати. У нього боліло то стегно, то коліно, йому було боляче не те що ходити, а рухатися. З’ясувалося, що перед тим отримала укол наша дворічна сусідка по палаті. «Без знеболювального», — пояснила її мама.

Я почала дзвонити усім знайомим лікарям і розпитувати про цей антибіотик. З’ясувалося, що цефтріаксон страшенно болючий, вони радили знеболювати. З невеличкою сваркою та написавши ще одну заяву про дозвіл застосовувати для лікування моєї дитини знеболювальне (уже другу) усе-таки виборола моїй дитині право на новокаїн. Але пробу на алергію, яка може бути від знеболювального, медсестри зробити відмовилися, мотивувавши тим, що їм забороняє це робити завідуюча. Так само не робилося жодної проби на антибіотик. У відчаї я почала знову дзвонити та отримала від знайомих медиків інструкцію, як зробити пробу на новокаїн самій. І зробила. Алергії не було.

Усе лікарняне лікування на вихідних полягало в двох уколах цефтріаксону — вранці і ввечері, які моя, уже психологічно травмована дитина, переносила дуже важко. Таке враження, що знеболювальне не діяло. Або його в антибіотик просто не додавали, бо розчиняли та набирали ліки в шприц не в моїй присутності, а десь у маніпуляційній. Однорічному хлопчику, який лежав в одній палаті з моїм сином, вводили ліки, у тому числі цефтріаксон, через катетер.  Але сам катетер медсестри поставити нормально не вміли. Ставили його малому з третього разу і так щодня — усі руки від того в дитини були в синцях. Цю процедуру вони проводили в кабінеті за зачиненими дверима, а маму хлопчика виганяли в коридор.

Усі знають, що за пневмонії та застосування антибіотиків потрібно вживати багато рідини, зокрема чаю, але де його нам було брати? У коридорі стояли два чайники з ледь теплою кип’яченою водою, із якої зробити чай просто нереально. Гріти воду медперсонал не поспішав, принаймні на вихідних. Мій власний електричний чайник одразу спалив переноску нашої сусідки (бо розетки є тільки в коридорі), і тому виконував виключно декоративну функцію.

Раціон у лікарні виявився дивним. На сніданок там давали так звану вівсяну кашу, але без каші, а з солоної води, трохи зафарбованої молоком, у якій плавало дві крупинки вівсяних пластівців. А також гіркуватий чорний чай зовсім без цукру. Дієтичне меню, що ще скажеш! Тому поснідати та пообідати ми вирішили галетним печивом і бананами.

Але найбільше вразило не це. Їжа та пиття в лікарнях — це речі очікувані, усі ми до того психологічно готові. Але таргани…! У коридорі, яким ми час від часу прогулювались, мій малий знайшов живого таргана. Потім таку ж істоту ми впіймали біля умивальника в нашій палаті. На це просто слів забракло.

Нарешті настав понеділок. О 6-й ранку мене розбудила прибиральниця, яка шугала шваброю по наших капцях, що стояли на підлозі. Після ін’єкції ми пішли в коридор здавати аналізи. Посеред коридору на очах у черги медсестра брала аналізи крові. Діти, які дивилися на все це в очікуванні ревли на весь коридор. «Я з вами погоджуюся, — сказала мені медсестра, — це потрібно робити в кабінеті». Але, мабуть, у цій лікарні своєрідні правила і не простим пацієнтам чи медсестрам на них впливати.

Нарешті в нашу палату прийшов лікар. Це була перша людина, яка не просто розмовляла, а почала щось пояснювати. Уперше дитині було призначено інгаляції, які на вихідних у лікарні чомусь не роблять, хоч і тиняється коридором ціла зграя медсестер. Наприкінці огляду лікар вимовив усе ту ж безпомічну фразу: «Підозра на пневмонію». Хоча хрипів та задишки немає, але… підозра. Що значить «підозра»? Невже на третій день лікарні, після п’ятого уколу цефтріаксону та купи інших вжитих ліків, не можна визначити, чи в моєї дитини є пневмонія, чи немає!? А якщо не пневмонія, то якого милого їй колють антибіотики? І тут з’ясувалося, що рентгенівський знімок має подивитись лікар, який займається виключно описом цих знімків і аж тоді можна буде поставити точний діагноз. Тобто о 15-й годині. Тоді ж будуть відомі результати аналізів.

У годину «ікс» у кабінеті лікаря стало відомо, що результати аналізів хороші. І я зажадала, щоб дитину виписали вже, бо в будні доліковуватися ми можемо й вдома. І лікар був таким люб’язним, що навіть замінив уколи антибіотика на оральну суспензію. Тобто те, заради чого ми промучились у лікарні три дні, ін’єкції, виявилися не такими вже й обов’язковими!

Тепер ми вдома, малий робить інгаляції, приймає горілчані компреси та п’є багато рідини. Він чемно вживає ліки та весь час питає, чи не прийде погана тьотя з уколом. Погана тьотя до нас не прийде і ми  більше ніколи-ніколи не хочемо потрапляти до тої тьоті в лікарню.

А якщо ви, погані тьоті та дяді, це читаєте, то моя вам порада за нагоди трохи познайомитися з основами психології та етикету. А якщо це читаєте ви, ті тьоті та дяді, які можуть вплинути на те, щоб дітям робили проби на антибіотики та знеболювальне, робили аналізи на вихідних, а не тільки в будні,  а також частіше кип’ятили чайник, і нарешті вивели тарганів у дитячій лікарні, то тисячі мам і тат будуть вам дуже вдячні.

Любов Якимчук